Дистанційне навчання
FOOT
BALL
Істо́рія футбо́лу, а точніше ігор, подібних до сучасного футболу, бере свій початок ще з античних часів. У Європі ігри з м'ячем набули особливої популярності в середньовічній Англії. Сучасний футбол зародився зі створенням Футбольної асоціації Англії в Лондоні, Велика Британія, в 1863 році як результат численних зусиль зі стандартизації різних форм гри. Це дозволило клубам проводити матчі без суперечок за уніфікованими правилами, які забороняли рух по полю з м'ячем у руках та виконання підніжок та підсічок (звідси і виник поділ між футболом та регбі).
Виникнення гри
Ілюстрація до роману «Річкові заплави» (XV століття), де зображено гру «куджу» за часів династії Мін
Не існує єдиної думки щодо походження перших ігор, де м'яч відбивали ногами. Згідно з китайськими легендами футбол винайшов Жовтий імператор Хуанді близько 5 тисяч років тому. Також існують думки, що китайську гру «куджу» могли вигадати за часів Цинь Ші Хуанді або Ву Ді з династії Хань. Достеменно відомо, що вже у період династії Сун існували майже закриті клуби «куджу», куди було дуже важко потрапити. У китайському романі «Річкові заплави», датованому XV століттям, зображено, як грають у куджу в епоху династії Мін (1366—1644).
Китайські дослідними змогли обґрунтувати і довести першість Китаю в іграх з м'ячем, тому ФІФА офіційно визнала цю країну батьківщиною футболу. В античні часи подібні ігри були в різних країнах: у Єгипті; в Японії — «кемарі», ймовірно, різновид куджу, який привезли з Китаю 600 року н. е. В античній Греції грали в «епіскірос», а в давньому Римі існувала гра «гарпастум», але там можна було брати м'яч у руки і використовувати силові методи боротьби, тому забава була схожа на регбі.
У Середньовіччі у Франції грали в «ля суль» (ля шуль) м'ячем, з повітрям або ганчір'ям усередині, в італійських містах Флоренція та Падуя популярним було «кальчо» — жорстка гра, де можна було використовувати для відбивання кулі і руки і ноги, яка часто завершувалася травмами учасників. В італійській мові сучасний футбол зберіг старе ймення та називається італ. «calcio». Відомо, що ще в 1580 році граф Верніо (Джованні де Барді) видав правила кальчо. Шота Руставелі згадував про грузинську забаву «лело», але більшість середньовічних ігор дуже відрізнялися від сучасного футболу.
Кальчо у Флоренції (XVII сторіччя)
У 1313 і 1314 роках вийшли укази англійського короля Едуарда II, які забороняли в Лондоні неконтрольовану небезпечну гру, що збирала величезну кількість людей і закінчувалася численними пошкодженнями. Загалом до 1667 року в Англії вийшло понад 30 королівських указів, які в тому чи іншому вигляді забороняли гру у футбол. Футбол (англ. football) ставав дедалі популярнішим у Британії, футболістом був, зокрема англійський король Генріх VIII. Про гру згадували у своїх творах письменники XV—XVIII століть Джуліанна Барнс і Філіп Сідні, драматурги Джон Дей та всесвітньовідомий Вільям Шекспір (у п'єсах «Король Лір» і «Комедія помилок»).
Олімпійський футбольний турнір — футбольний турнір, який є частиною Олімпійських ігор.
На Олімпіадах 1900 і 1904 проводили тільки демонстраційні турніри, оскільки гра ще не була надто поширена. Офіційно футбол включили до програми літніх Олімпіад в 1908 р. На Олімпіаді 1908 завдяки зусиллям Англійської футбольної асоціації проведено перший повноцінний турнір. Англійці домоглися введення футбольних змагань, але вимога МОКу щодо обов'язкового любительського рівня всіх команд ставила професіоналів і аматорів в різних умовах. На Олімпіаді могли виступати лише аматори.
На початку XX сторіччя професіоналізм існував лише в кількох країнах. Після Другої світової дедалі більше держав узаконили футбольний професіоналізм. Тепер футбол став професією для переважної більшости найсильніших гравців. Проте в соціалістичних країнах влада вважала всіх спортсменів любителями (офіційно вони були тренерами фізкультури чи працівниками державних установ), тому проти західних команд грали найсильніші гравці-профі, переодягнені у форму олімпійської збірної. Країни Східної Європи домінували післявоєнних олімпійських змаганнях. Тому турніри втратили престиж і можливість об'єктивно показати розвиток футболу у тій чи іншій країні. Важливе рішення прийняв конгрес ФІФА у 1978 році — гравцям, які виступали у чемпіонаті світу (у відборі або фінальній частині) заборонили грати за олімпійські збірні.
З початку 90-х рр. МОК і ФІФА нарешті дійшли до компромісу — поділ на любителів і профі остаточно відмінили. З 1992 року в олімпійських футбольних турнірах повинні виступати лише футболісти молодші від 23 років (додатково можна заявляти 3 гравців без вікових обмежень). Змагання стали доброю нагодою для виявлення юних талантів, олімпійські команди часто готують резерв для головної збірної країни.
З 1996 року окремо проводиться і жіночий футбольний турнір, який не має вікових обмежень.
Футбол в Україні
Футбол — найпопулярніший вид спорту в Україні. Головний керівним органом українського футболу є Українська асоціація футболу (УАФ), що набула статусу національної асоціації у 1991 році.
Найбільшими досягненнями українського футболу за роки незалежності є, насамперед ,перемога збірної України U-20 на чемпіонаті Світу 2019, вихід київського «Динамо» до півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА у сезоні 1998/99, друге місце збірної U21 на чемпіонаті Європи 2006 серед молодіжних команд, перемога команди U19 на Євро 2009 U19, що проводилось в Донецьку та Маріуполі, участь національної збірної України у чемпіонаті світу 2006, де українці дійшли до 1/4 фіналу, здобуття разом з Польщею право на проведення Євро-2012 і Кубок УЄФА 2009, який завоював донецький «Шахтар».Вихід "Дніпра" у фінал Ліги Європи 2015.
До заслуг українського футболу до 1991 року, у часи існування УРСР, можна включити два Кубка володарів Кубків УЄФА і Суперкубок Європи, здобуті київським «Динамо» в 1975 та 1986 роках. Крім того, до 1991 року багато українських футболістів виступали у складі збірної СРСР. Наприклад, у складі збірної СРСР, яка у 1988 році стала срібним призером Чемпіонату Європи, серед 20 гравців фінальної стадії турніру було 12 представників українського футболу.
Коріння цієї гри на території теперішньої України сягають кінця XIX століття і ведуть до Одеси. Одними з перших гравців у футбол були англійські моряки в порту Одеси, які створили і найперші команди (ОБАК — «Одеський британський атлетичний клуб» створено у 1878). У 1884 році в Одесі було збудоване перше футбольне поле, гру «foot-ball» іноземці популяризували серед місцевого населення.[1]У 1892 році в Одесі заснований німецький спортивній клуб «Турн-Ферайн» з секцією футболу. У 1899 році в Одесі заснована футбольна команда виключно з місцевих жителів . З того моменту кількість одеських футбольних команд тільки зростало: ОКФ (Одесский кружок футбола), ШК (Шереметьевский кружок спорта), «Вега», «Местран» та багато інших.
Пізніше гра проникла до Західної України, де діяли осередки спортивного товариства «Сокіл» (складалось з поляків, українців, чехів). Перші правила футбольної гри надруковано у монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді», яку видав у 1891 році Едмунд Ценар — професор учительської семінарії у Львові. Федерація футболу України за матеріалами, наданими львівськими істориками спорту, постановила вважати гру, яка відбулася 14 липня 1894 року у Львові, першим документально зафіксованим футбольним матчем на території України.
«Футбол сильно изменился. Сейчас невозможно, как к примеру, в 1975 году, чтобы один игрок в одиночку решил исход матча с «Баварией». Сейчас один игрок ничего не сможет сделать без команды»
Федерацію футболу України створили у 1991 році. Першим президентом ФФУ став Віктор Банніков. Наступного року організація стала членом ФІФА та УЄФА, але жеребкування відбору до чемпіонату світу 1994 відбулося перед цим. Новостворені пострадянські федерації (окрім російської) до початку кваліфікацій до чемпіонату Європи 1996 грали тільки у товариських зустрічах. Чимало гравців провело кілька напівофіційних ігор за Україну, але потім виступало за Росію (наприклад, Олег Саленко — найкращий бомбардир ЧС 1994, Юрій Нікіфоров, Ілля Цимбалар).
Чимало сильних гравців повиїжджало за кордон, від колишньої радянської система підготовки юних гравців залишилося дуже мало. Першим чемпіоном України стала сімферопольська «Таврія», яка перемогла у вирішальній грі «Динамо» (Київ). Першим Володарем Кубка України став одеський "Чорноморець", який переграв у фіналі у додатковий час харківський "Металіст" 1:0. Збірну формували на основі "Динамо", "Чорноморця", "Дніпра", куди лише в 1996-у, після шести років праці на Близькому Сході, повернувся Валерій Лобановський. Він зробив ряд футболістів зірками світового класу, які невдовзі перейшли грати до закордонних клубів (Андрій Шевченко, Олег Лужний, Каха Каладзе, Сергій Ребров). У 2004 році український легіонер «Мілана» (Італія) Андрій Шевченко виграв «Золотий м'яч» — приз найкращому футболістові Європи.
Сильнішав клубний футбол — прийшовши на пост президента «Шахтаря» (Донецьк) мільярдер Рінат Ахметов завдяки вдалим капіталовкладенням зробив донецьку команду рівним суперником для київського «Динамо».
Збірна України у 1997–2001 роках тричі поспіль не потрапляла на міжнародні чемпіонати через поразки у вирішальному плей-оф. Першим серйозним турніром, куди потрапила національна команда, став чемпіонат світу 2006. Наставник «синьо-жовтих» Олег Блохін ще за тур до кінця забезпечив упевнене перше місце у відбірковій групі, де суперниками українців були збірні Туреччини, Греції та Данії. На самому чемпіонаті Україна сенсаційно дійшла аж до 1/4 фіналу. За підсумками 2006 року Олег Блохін потрапив до списку 10 найкращих тренерів світу.
20.05.2009 р. донецький «Шахтар» став володарем Кубка УЄФА, у фіналі вигравши у німецького «Вердера» (2:1)[4].
У сезоні 2008/09 українські клуби встановили власний історичний рекорд за набраними очками у таблиці коефіцієнтів УЄФА, увійшовши до першої п'ятірки Європи.[2]
У 2015 році «Дніпро», під керівництвом Мирона Маркевича, сенсаційно вийшов у фінал Ліги Європи, поступившись у ньому «Севільї» з рахунком 2:3.
«Немає відваги, не можеш багато в чому відмовити собі, не здатний терпіти найжорстокіший тренінг – іди»
